Книжка тижня українською

Справжній пригодницький роман! Динамічний сюжет, живо виписані персонажі, чергування сумних та веселих, трагічних та обнадійливих картин — все це створює направду імерсивний ефект. Дуже рекомендую!

Малий Сашко – наче українська версія Тома Сойєра, що живе біля Десни, а не Міссіссіппі, але так само шукає і має пригоди різні, та по-дитячому мудро й безпосередньо сприймає настанови дорослих, явища природи, трагічні та веселі події односельців.

Шукати відповіді, обговорювати непорозуміння, встановлювати факти ми приречені, коли хочемо зберегти ідентичність і пізнати, хто ми є, і ким ми не є.

І сюжет, і форма, і душа твору тішать, захоплюють. Напрочуд гарна мова Нечуй-Левицького, що водночас легка до читання.
Жалкую про одне – що не читала «Кайдашеву сім‘ю» раніше.

Ця книжка більше ніж про сексуальне здоров'я. Вона про особисте щастя, здорові стосунки і задоволення від свого тіла в будь-якому контексті. Дуже раджу до прочитання людям усіх статей та гендерів!

«І якби знаття, що саме діється із душею, то, коли-небудь побачивши її збентеженою і неспроможною щось розгледіти, ніхто не став би безглуздо сміятись, а радше б задумався, чи прийшла ця душа із світлішого життя і тепер підлягає затьмаренню, чи ж навпаки, від великої темряви діставшись до світлішого життя, вона вся виповнена яскравим сяйвом: такий її стан і таке життя можна вважати за щастя, а тій першій душі годилося б тільки поспівчувати. А коли б хто, глянувши на неї, хотів насміятись, то нехай він менше сміявся б над першою, ніж над тією, яка опустилась згори, зі світла.»
Платон, Держава VІІ

Захоплююча сатирична метафора СРСР, життя в якому було настільки далеким від соціалізму, наскільки можна уявити.

"Дорослі люди, яких терзає страх смерті, — це не якісь дивні птиці, що заразилися екзотичною хворобою. Ні, це жінки й чоловіки, сімейні традиції та культура яких не змогли підготувати їм охоронного вбрання, що захистило б від крижаного холоду смертності. Можливо, вони надто рано й надто часто стикалися зі смертю; може, не знали, як це — бути центром любові, піклування й безпеки у власному домі; можливо, були надто замкнутими й ніколи не ділилися з іншими людьми своїми інтимними тривогами через смертність. Могли це бути також гіпер­вразливі особи з напрочуд високим рівнем самоусвідомлення, які відкинули зручне заперечення смерті, пропоноване їм релігійними міфами їхньої культури."

"Кохання — то не глазур, якою прикрашають торт під назвою «життя». Це важлива базова потреба — як кисень чи вода, без яких ми не здатні вижити."

"Основна думка ЕФТ насправді проста: не варто вчитися мистецтва суперечок, аналізувати раннє дитинство, вдаватися до грандіозних романтичних жестів чи експериментувати з новими позиціями в сексі. Натомість зрозумійте та визнайте те, що ви емоційно прив’язані до партнера й залежні від нього — подібно до того, як малюк залежить від матері чи батька, які годують його, заспокоюють та захищають.

Прив’язаність у дорослому віці може бути більш взаємною та менш зосередженою на фізичному контакті, однак природа емоційного зв’язку залишається незмінною. ЕФТ зосереджується на створенні й зміцненні вищезазначеного зв’язку між партнерами, ідентифікуючи й трансформуючи ключові моменти, що плекають розвиток дорослих романтичних стосунків: відкритість, перебування «на одній хвилі» та чуйність у ставленні одне до одного."

Роман про ціну аполітичності. Про важке, болюче, але читається легко.

Цікавий погляд учасника подій на народну війну в Іспанії.

На скільки ошелешуючою може бути думка, що тварини моральні? Що мораль, співчуття і сумління іде зсередини нашого природного їства, а не спускається зверху суспільством?

Саме цим питанням присвятив свої дослідження автор книжки «Мораль без релігії. В пошуках людського у приматів» біолог Франс де Вааль.

Мене ця книжка відверто зацікавила, сподобалась і надихнула. Для мене вона підкріплює ідеї Віктора Франкла та інших екзистенційних психологів про сумління та любов, як основи людського буття, такі, що допомагають розкрити його сенс.

Структура та стиль викладу у книжці нагадують дисертацію, тому часом читати її нудно. У наукомістких творах легкість часто приносять у жертву точності. Проте така скрупульозність автора є водночас і недоліком, і перевагою. Феномен самотності розглянутий тут під всіма можливими кутами, підчас дуже нетривіальними. Однозначно раджу до прочитання, якщо вам хочеться глибше пірнути у тему самотності.

Цю збірку варто читати якщо не заради змісту, то заради форми – вправної легкої літературної мови авторки.

Ця книжка радше роздуми ніж посібник із того як полюбити себе, але роздуми дуже важливі. Брене Браун підіймає питання вразливості, сорому та автентичного життя в умовах невизначеності.

Чого лиш вартує теза: «Наша здатність дихати на повні груди напряму залежить від нашої готовності жити з розбитим серцем». Авторка, досліджуючи здатність людей до повнокровного життя, дійшла висновку, що саме щиросердність і прийняття власної вразливості дозволяє менше залежати від думок інших та будувати щасливі близькі стосунки.

Початок книжки видався мені надто чорнушним. Я не хочу знецінювати почуття жінок із жорстким токсикозом (hyperemesis gravidarum), яких, як наголошує сама авторка, 1%. Проте майбутнім вагітним я б цю главу не радила, бо післясмак від неї важкий, а вирогідність потрапити у той 1% мізерна. Те саме стосується совкових реалій жіночих консультацій за часів першої вагітності Каті. Я обурювалась, хотілось говорити, що в сучасній Україні все не так, що досвід мій і багатьох моїх знайомих інакший.

Також я люблю гумор, але не люблю буфонаду – перебільшену, нарочито клоунську подачу. В першій главі мені її було забагато. Не знаю, чому не кинула читати на цьому етапі. Мабуть, через позитивні відгуки знайомих. Та дуже радію, що не кинула, бо далі все пішло інакше.

Кожна наступна частина відгукувалась все більше. Я і посміялась, переживаючи разом з Катею перейми, і поплакала, читаючи про післяпологову депресію, сповнилась ніжності, спостерігаючи, як вона спілкується із синами, знов посміялась із баталій в батьківських чатах. При цьому не те щоб клоунада зовсім зникла із тексту, але з’явився баланс, форма перестала загороджувати зміст. Ніби із народженням дітей народилась трохи інша авторка – мудріша, ніжніша, поміркованіша, яка водночас вміє бути легкою і підходити до материнства із гумором та здоровим пофігізмом.

Ідея «достатньо хорошої мами» в цій книжці звучить особливо надихаюче:
«Проживати власне життя, а не жити дітьми. Не розчинятися в них. Не спустошувати себе, люблячи. Не відмовлятися від себе справжньої, забуваючи про власні мрії.
Чи вдасться мені це? Не знаю, час покаже. Але я точно знаю одне: ця книжка, що написана між «Мамо, витри попу!» і «Мамо, що є їсти?», слугує підтвердженням, що я принаймні намагаюся.»

Загалом «Матера» мені сподобалась. У мене не виникло думки «чому я не прочитала її раніше» – для мене це не збірник корисних порад, але виникло почуття співпереживання і зворушливої ностальгії, а деякі моменти розсмішили до сліз, настільки влучно вони описані.