Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях

Або ще — як ви завершуєте свої стосунки? З друзями, колегами, уже колишніми коханими? Чи можете сісти поруч із ними та щиро подякувати за все, що між вами було? А найголовніше — чи можете пережити відчуття вдячності за до­свід, який отримали? Чи можете врешті закрити гештальт, зізнавшись, що на певному етапі любили їх більше за життя?

Наша психіка — це закрита вечірка для одного. Ми не можемо когось туди впустити, показати, де в нас бар і як виглядає діджей. Інша людина ніколи не зрозуміє, наскільки щось для нас важливе, як сильно ми когось любимо чи ненавидимо. У момент смерті ми також будемо самотніми, навіть за умови, що поруч перебуватимуть інші люди. Ніхто ніколи не зможе розділити з нами цей досвід і ніхто також не зможе розповісти нам, як це — померти. Тому ми самотні.

«Так собі завершення для розділу», — подумаєте ви.

Але наявність екзистенційної самотності — це, можливо, найкраще, що є в цьому житті. Вона в основі пісень, літератури, кіно. Ми постійно прагнемо скоротити її відстань між нами. Вона змушує нас писати вірші й добирати влучніші слова для пояснення почуттів, учить співпереживати іншим, бути чуйнішими, уважнішими, врешті — ближчими.

Жити без злості неможливо. Але відчувати її не означає бути

поганою людиною. Злість — важливе почуття, що дозволяє

відбудувати себе й жити в соціальному суспільстві. За її допомогою ми

регулюємо взаємини одне з одним. Адже в житті порушення меж, про

які ми говоримо, не оминути.

Можна просто їхати дорогою на велосипеді й випадково когось

зачепити. Або ж в емоційній розмові перейти на крик через надмір

почуттів, але така форма спілкування може виявитися неприйнятною

для іншої людини. Привіт, злосте. Тому найважливіше — навчитися її

помічати та вчитися з нею поводитися.

Психологія — то не завжди про складні терміни й наукові ідеї (їх

можна залишити академічній спільноті). Це про розуміння себе й

людей, уміння ефективно спілкуватися й будувати чесні та щирі

взаємини.

Імовірно, ви не замислювалися, проте наше життя — лінійне. Ми

розпочинаємо рух у точці А й рухаємося далі, маючи за основу те, що

пізнали в ній. Увесь досвід починає записуватися на внутрішній

жорсткий диск, за деякими даними1, ще в утробі матері. Виходить, сучасне покоління українців носить на власних «вінчестерах» моделі

поведінки тих складних часів, які могли навіть і не застати.

почуття — це форма зворотного зв’язку зі світом

для нашої справжньої сутності. Це наче внутрішній чат із самим

собою, в який приходять повідомлення, коли щось не так або навпаки

— усе так.

Наша психіка — це закрита вечірка для одного. Ми не можемо когось туди впустити, показати, де в нас бар і як виглядає діджей. Інша людина ніколи не зрозуміє, наскільки щось для нас важливе, як сильно ми когось любимо чи ненавидимо.

Тільки тоді, коли ми в гармонії із собою, можемо побудувати якісні стосунки з іншими.

Людина живе з потребою близькості, але реалізувати її не може, тому із часом дедалі більше замикається.

Інколи люди дуже важко переживають самотність через те, що просто не вміють бути наодинці. Наприклад, батьки змалечку завантажували дитину гуртками й вивченням п’яти мов, не даючи їй вільного часу і хвилин на самоті. Цілком можливо, що в дорослому віці вона матиме психологічну проблему — не знатиме, як побудувати довірливі стосунки з іншими й часто почуватиметься самотньою. Щоб запобігти цьому, батькам варто залишати дитині дві-три години на день вільними, щоб вона змалку самостійно вибирала, чи хоче побути наодинці, уміла розпоряджатися незаповненими годинами й водночас почувалася комфортно.