Музей покинутих секретів

Та й воювати кимось же треба, вони ж своїх людей геть не щадять! А ди', як проти нас їх жбурляють — як ягнята на заріз…
— В Карпатах після бою своїх двіста забитих облили бензиною й спалили…
— Варе?! Та й ніби пощо?
— Звісно, пощо, — втрати приховати! Аби менша цифра була.
— Та й як же то буде — двіста душ чоловіка мов корова язиком злизала? Чи за ними там у Московщині ніхто не плаче?
— Або то большевики на те вважають? їм що людське життя, що куряче…

заламалися — всі потужні, до зубів узброєні держави наклали в штани на півдорозі, боягузливо вдовольнилися півперемогою, над слабшим і дурнішим із двох, над Гітлером, бо забракло їм духу йти до кінця, одним тільки нам не забракло — без своєї держави, без міжнародної підтримки чи бодай опіки Червоного Хреста, ми одні не признали тирана переможцем і на тім стоїмо — і стоятимем до останку. Колись, у майбутньому, нові покоління потраплять це оцінити. Той фацет, «Західний», француз чи бельгієць, що працював диктором на радіовисильні в Карпатах, його щовечірній голос на коротких хвилях — «Атансьйон! Атансьйон! Ісі радйо діфюзьєр юкреньєн кляндестен» — давав відчуття, наче цілий світ стежить за нами затамувавши подих, — він теж так казав — «Ви рятуєте честь Європи».

якщо ж спробувати побачити його зсередини, то воно виглядатиме як величезна, безрозмірна валіза, вщерть напхана якраз отим геть безужитковим для сторонніх мотлохом, — валіза, яку, покидаючи цей світ, небіжчик безповоротно забирає з собою