Чорний обеліск

Хто ж каже про втрату? Оскільки ми врешті однаково програємо, то можемо перед цим дозволити собі перемагати, як плямисті лісові мавпи.

Коли від чогось відмовляєшся, то не конче втрачати його, — каже Георг. — Тільки ідіоти все втрачають.

Наша проклята пам'ять — як решето. Вона хоче вижити. А вижити можна, тільки про все забувши.

Ви, мабуть, хотіли б бути психопатом! Але це не так просто! Ви зовсім нецікаві. Цілком нормальна посередня людина.

Не зневажайте мудрості церкви! Вона — єдина диктатура, що протрималася два тисячоліття.

Може, смерть не відповідає своїй назві. Ми завжди бачимо її тільки з одного боку. Може, смерть — це довершена любов між нами і богом.

Ми не можемо пам'ятати себе, Ізабелло, — кажу я. — Ми — як дощ. Він теж виник із двох — з кисню й водню, двох газів, які тепер уже не знають, що були колись газами. Тепер вони — тільки дощ і не мають ніяких спогадів про те, чим були раніше.

— Або як сльози, — каже Ізабелла. — Але сльози повні спогадів.

— Чому не всі люди можуть бути просто щасливі, Рудольфе? — шепоче вона.

— Мабуть, тому, що богові було б нудно.

— Ні,— швидко заперечує Ізабелла, — не тому.

— А чому ж?

— Тому, що він боїться.

— Боїться? Чого?

— Коли б усі стали щасливі, їм більше не треба було б бога.

Та, мабуть, завжди так буває, що смерть однієї людини — це смерть, а смерть двох мільйонів — лише статистика.

Людина завжди має дивовижний хист до самообману й брехні, а коли йдеться про померлих, то самообман і брехня не мають меж, і вона зве їх пієтетом. Але найдивовижніше те, що людина скоро сама починає щиро вірити в свої слова, наче сховала в капелюха щура, а витягла звідти білого, як сніг, кролика.