Їсти, молитися, кохати

До того ж для мене дуже актуальна проблема кордонів із чоловіками. Хоча не зовсім так. Щоб мати проблеми з кордонами, треба спершу ті кордони встановити. Натомість я зникаю у людині, яку кохаю. Я — проникна мембрана. Якщо я тебе кохаю, то все моє — твоє. Ти можеш мати мій час, мою відданість, мій зад, мої гроші, мою родину, мого пса, гроші мого пса, час мого пса — все.

Визнаю, я стала залежна від Дейвіда (на свій захист скажу, що він цьому сприяв, граючи роль «фатального чоловіка», і тоді, коли його увага до мене згасала, я переживала цілком передбачувані наслідки). Залежність — риса будь-якого любовного роману, що базується на пристрасті. Все починається з того, що об’єкт жаги обдаровує вас важкою галюциногенною дозою того, чого ви завжди прагнули, але навіть не наважувалися собі у цьому зізнатись — емоційного наркотичного коктейлю з блискавичного кохання та бурхливої радості. Згодом ви потребуватимете тієї інтенсивної уваги дедалі більше і більше з ненаситністю наркомана. І коли наркотик закінчиться, ви почнете хворіти, божеволіти, почуватися спустошеною (мовчу про обурення, що ви його відчуватимете до «наркодилера», який спершу посадив вас на цю голку, а зараз відмовляється продати чергову порцію, хоча раніше давав її за так, і ви знаєте, що він її має, але просто не дає, матері його ковінька). У наступному кадрі — ви, виснажена, трясетеся десь у кутку і готова продати душу чи пограбувати сусіда, аби лиш отримати цю дозу іще раз, а об’єкт вашої пристрасті бридиться вами. Він дивиться на вас, ніби вперше бачить, наче й не кохав вас іще недавно усім серцем. Іронія долі полягає в тому, що він не винен. Просто погляньте на себе. Ви зараз — жалюгідне мокре місце, істота, не знайома навіть сама собі.
Ось так. Ви досягнули кінцевої станції своїх пристрасних взаємин — повне і безжальне знецінення себе самої.

Я познайомилася з Дейвідом, коли він брав участь у виставі за мотивами моїх оповідань. Він грав героя, якого я вигадала, і це було дуже символічно. З відчайдушною любов’ю завжди так, хіба ні? Ми вигадуємо собі партнерів, вимагаємо від них бути саме такими, як нам потрібно, а потім почуваємося спустошеними, коли ті відмовляються грати роль, що ми її для них створили.