Матій порушився на своїм місці, почувши сю мову.
– А коли то було, не знаєш? – спитав він. – Коли Іван пішов?
– Та він вибрався якось вечором на самої покрови. Не знаю, казали другі, що го ще виділи у Кирницького.
– А потому чи вернув назад з міста?
– Та щось говорили, що вернув, і гроші, кажут, взяв від пана.
– А ти го виділа потому?
– Ні, не виділа.
– А знаєш допевно, що гроші відобрав?
– Знаю допевно, бо-м ще сама ходила до пана питатися. Чекаю цілий тиждень – нема. Івана. Я іду до пана, щоби бодай гроші віддав. «Що, – каже, – то ти приходиш по гроші, а твій чоловік іно що вчора ту був і гроші відобрав!» Ще ся розтріскотав па мене! Та й тілько всього!
Матій слухав тої бесіди з напруженою увагою і, бачилось, укладав щось в голові. Довгу хвилю мовчали обоє.
– Пропало! – сказав вкінці Матій, важко зітхаючи. – Нема що і згадуватиі Як му ся який лихий чоловік прислужив, то най му Бог відплатит за все! Добраніч, небогої Не плач, не журися, чень-то колись бог дасть добро!
– Ой, уже! – відказала жінка, заходячися з плачу. – Буде мені добро, але аж на тамтім світі, не туї Бувайте здорові, най вам Бог стокротне відплатит, що прийшли мене, бідну, потішити.