Донна Тартт

Та все одно, — він засміявся, — там було набагато краще, ніж в Україні. Просто-таки Маямі-Біч.

Я відступив назад, щоб роздивитися краще. Ця пташка була звичайнісіньким створінням і не мала в собі нічого сентиментального; і те, що вона ховала в собі акуратно й компактно — свою яскравість, свій пильний і стривожений вираз, — змусило мене пригадати мамині дитячі фотографії: щиглика з темною голівкою й застиглим поглядом.

«Ви знаєте, це було шістдесят років тому, і я ніколи більше не бачив ту дівчинку з її рудим волоссям,

„Коли ти сумуєш за домом, — сказав він, — лише подивись угору. Бо місяць усюди однаковий, хоч би де ти була“

Тоді в Амстердамі мені вперше за багато років наснилася мати.

Чи було можливо так сумувати за кимось, як я сумував за своєю матір’ю? Я так сумував за нею, що мені хотілося померти: то була тяжка фізична туга, схожа на страждання без повітря під водою

Усе було втрачено, мене більше не брали до уваги: цілком дезорієнтований, я перебував у чужому помешканні, з чужою родиною, почувався цілком виснаженим, слабким, розгубленим, майже плаксивим, наче в’язень, якого допитували багато днів, не дозволяючи спати

Знову й знову я думав, що мені пора повернутися додому, й у мільйонний раз розумів, що не можу.

Безперечно, я не плакав гіркими слізьми, не розбивав кулаками шибки й не робив нічого такого, що, як мені здавалося, робили люди, котрі почувалися так само, як я. Але іноді горе накочувалося на мене такими хвилями, що я задихався. А коли хвилі відкочувалися назад, я дивився на рештки катастрофи, освітлені таким різким, порожнім і моторошно яскравим світлом, що забував про той час, коли світ був яким завгодно, але не мертвим.

— Ти здивуєшься, Тео, — сказала вона, відхиляючись на спинку свого завішеного шаллю стільця, — як маленькі повсякденні речі, можуть витягти нас із розпачу. Але ніхто не в змозі зробити цього для тебе. Лише ти можеш знайти відчинені двері.