Остап Українець

Свято вже з нами, але воно ще тільки починається.

Однак існують митці, що перейшли на «темний бік сили», їхня творчість у ХХ столітті була вагомою складовою тоталітарної пропаганди. От саме їхню спадщину треба особливо старанно берегти, досліджувати та роз’яснювати широкому загалу, що не так із цими творами. Бо якщо урядовці в популістському екстазі почнуть трощити відомі й не дуже візуальні маркери «совка», ми просто не зможемо довести, чому тоталітарне мистецтво — це збочення, яке має жахати. Так би мовити, втратимо речові докази. До того ж уподібнимося руйнівникам-комунякам, та ще й виплекаємо «заборонений плід», що викликатиме хворобливе зацікавлення, як зазвичай усе заборонене.

Аж тут, у 1960-ті роки, партійне начальство похопилося: «Ой, а що це в нас тільки “Слава КПРС!” на будинках, та й то на свята? А де наше монументальне мистецтво? Ленінські заповіти забули, га?» І почали прикрашати споруди монументальними творами — мозаїками, розписами, рельєфами. Віддати належне, часто дуже талановитими й не завжди напряму пропагандистськими. У кошториси на проєктування та будівництво громадських споруд почали закладати певний відсоток коштів на монументалку. Часом те саме робили і щодо житлових будинків, тож на торцях дев’ятиповерхівок у спальних районах теж подекуди з’являлося «красіве». І корисне — бо за допомогою картинок люди могли бодай якось орієнтуватись у сірих одноманітних просторах.